История Украины

Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського.  Литовсько-Руська держава.

Протягом ХІV століття велика частина території колишньої Київської держави – спочатку Берестейщина, Пінщина, потім Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київ і Поділля перейшли під владу Литовського князівства.

Довгий час литовські племена не могли об’єднатися і жили розпорошено, кожне під проводом племінних князів.

Оскільки країна їх була небагатою, то землі ці не приваблювали сусідів. В свою чергу, ліси й багнища не забезпечували племена усім необхідним і це спонукало литовців здійснювати грабіжницькі наскоки на сусідні народи.

З ХІІ століття становище литовських племен погіршало. В безпосередній близькості від литовців почав посилюватись Лівонський, а потім Тевтонський орден. У 1230 р. Конрад Мазовецький відправив загін Тевтонського ордену для проникнення в землі литовців. Ці лицарі заснували місто Марієнбург як форпост наступу на Литву та Жмудь. У 1237 р., після об’єднання Тевтонського і Лівонського ордену, натиск на Литву посилився. Лицарі несли під прапором поширення християнства політичне підкорення литовців.

Крім німців, насідали на литовські племена руські князі, зокрема, Роман, а також князі полоцькі. Загострились обопільні напади литовців на Пінщину.

Оточені з усіх сторін ворогами, литовські племена почали об’єднуватися. На початку ХІІІ століття літописи згадують імена перших князів – ними були Мендовг та Довспрунк. Після довгих міжусобиць Мендовг об’єднав під своєю владою великі території навколо Гродна, Слоніма, Новгородка, а також землі в гирлі річки Березини або Аукшайтію, Жемайтію і Жмудь. У 1251 р. Мендовг уклав союз із Прусією, охрестився й коронувався, як король Литви. Зі смертю Мендовга Литву знову роздирають міжусобиці. Нове об’єднання відбулося за князювання Гедиміна в 1316-1341 рр., який заснував  столицю держави Вільнюс. Він приєднав до своєї держави Мінськ і Турово – Пинське князівство, Берестейщину й Волинь. Цій експансії не могли протистояти ані західна Біла Русь, ані Русь південна – Україна. Після смерті Гедиміна в 1341 р. Великим князем Литовським став його син Ольгерд, що був дуже талановитим політиком і організатором.

Головну увагу Ольгерд звернув на експансію в бік руських земель, просуваючись на південь і південний схід. У 1350-их рр. Литовське князівство підкорило більшу частину Чернігівщини і Новгород-Сіверщини, де князювати починають родичі Ольгердових братів Дмитра і Корибута. У 1360-их роках Ольгерд захопив Київщину і посадив у Києві свого сина Володимира, тоді ж перейшла під литовську зверхність Переяславщина.

Історія Києва у ХІІІ столітті мало висвітлена, але безперечною є його залежність від татар. Таким чином, призначення Ольгердом до Києва Володимира викликало незадоволення татар і їх похід проти Ольгерда. Над річкою Сині Води в 1363 р. Ольгерд розбив татарські сили і примусив їх відступити. Ця перемога відкрила литовцям шлях на Поділля.

Поділля раніше належало до Галицького князівства, але коли прийшли татари, ця земля опинилася під їхньою безпосередньою владою. Згодом, з ослабленням татар, які поділилися на кілька орд, Поділля стало жити власним життям. Після перемоги над татарами, Ольгерд призначив на Поділля своїх племінників, синів Коріята – Юрія, Олександра та Костянтина. В літописах збереглася дуже цінна згадка, що ці князі почали боронити Поділля і перестали сплачувати дань татарським баскакам. Ця згадка пояснювала успіхи литовської експансії в українських землях – не як окупанти приходили вони, ламаючи старі звичаї і поводячись, як завойовники, а як люди, що шукали спільної мови з місцевим населенням. Коріятовичі обороняли народ від татар, будували фортеці – Бакоту, Смотрич, Кам’янець, який став столицею Поділля. Після смерті Ольгерда в 1377 р. між його синами почалася боротьба за великокнязівський престол. Головною причиною сутички було те, що Ольгерд, оминаючи старших синів, призначив своїм спадкоємцем Ягайла, сина від другої жінки. Але, не зважаючи на це, Велике князівство Литовське стало найбільшою державою в Європі.